Facebook

Річниця

Річниця

Очікував повномасштабного вторгнення, але мав надію, що помиляюся. Скачав табличку Excel з переліком того, що повинно бути у тревожному рюкзаку ще 19 лютого, але не зміг змусити себе навіть відкрити її.

Рівно рік тому, в ніч з 23 на 24 лютого десь о п’ятій ранку, я не спав, намагаючись попрацювати (вдень через тревожність тупо не міг змусити себе це зробити), аж раптом на вулиці почало щось вибухати.

Розбудив дівчину, хвилин 15 бігав по квартирі, намагаючись зрозуміти, що тепер робити. Потім прийшла думка, що треба терміново зняти гроші з картки, прибігши до банкомата виявилося, що я один з перших, хто про це подумав. Тож десь через півгодини вдалося зняти всі гроші, а за мною вже була черга у 100+ людей. Поруч люди штурмовали цілодобовий АТБ, який дивом продовжував працювати.

У той день виїхати кудись не наважився, бо розумів, що не маючи ноута заробляти далі не зможу, а ніяких заощаджень в мене не було.
Поїхав на інший край міста у центр крові, намагався здати кров, але подивившись на чергу зрозумів, що чекати нема сенсу, людей було декілька сотень. Намагався повернутися додому, але метро вже зупинили. Дивом викликав таксі за всі гроші світу.

А потім був якийсь ступор, коли більше місяця ми кожного дня бачили зі свого 8-го поверху повну жесть, але продовжували жити у тій клятій квартирі майже на півночі Салтівки. Іноді не було електрики, іноді води, іноді опалення, дротовий інтернет помер, а мобільний жив своїм життям. Іноді поруч горіли будинки. Іноді я намагався працювати. Раз на пару днів ми вибиралися до супермаркету, вигрібаючи іжу тривалого зберігання, яка там ще залишалася. Деякі консерви, куплені тоді, ми не з’їли досі.

Десь через місяць я дивом вижив, намагаючись отримати свої посилання на Новій Пошті, там був корм для кота, бо в супермаркеті такого купити було вже не можна. В чергу прилетіло снарядом з РСЗВ, загинуло кілька людей, які стояли в двох метрах від мене, кілька десятків поранених, на мені жодної подряпини.

Ще через тиждень ми плюнули і переїхали до батьків моєї дівчини, трохи далі від півночі міста, бо триматись там було більше неможливо…

Маю надію, що колись це 24 лютого нарешті скінчиться, але знаю точно, що моя злість не пройде ніколи.

Залишити відповідь